Щасливиця, я маю трохи неба І дві сосни в туманному вікні. А вже здавалось, що живого нерва, Живого нерва не було в мені! Уже душа не знала, де цей берег, Уже втомилась від усіх кормиг. У громі дня, в оркестрах децибелів Ми вже були як хор глухонімих. І раптом, — Боже! – після того чаду І тарапати, рівної нулю, — Я чую дощ. Він тихо плаче правду, Що я когось далекого люблю. І чую тишу. І співають птиці. Проходять люди гарні і незлі. В пахучій хмарі дощової глиці Стоїть туман, як небо на землі. Пасуться тіні вимерлих тарпанів, Навшпиньки ходять сутінки і сни. Весна підніме келихи тюльпанів, — За небо вип’ю і за дві сосни! Автор: J. G. (Джей Джи) У рубриці: Вірші Ліни Костенко
Немає коментарів:
Дописати коментар