Дідух — символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців, оберега роду. Дідух — це дідівський дух, чи дух дідів, тобто всіх попередників роду. Цей давній обряд засвідчує те, з якою великою шаною й повагою ставилися пращури до свого родоводу.Дідухом називають все те, що господар і його старший син приносять на Святвечір першими до хати — це житній, пшеничний або вівсяний сніп, якого господар ставить на покуть, околіт обмолоченої соломи та жмут сіна, яких старший син відповідно стелить на долівку та на стіл під обрус (якщо в сім‘ї немає дітей чоловічої статі, то все це робить лише господар).Дідуха робили з першого зажинкового чи останнього обжинкового снопа. Напередодні свят зі стеблин обрядового снопа формували кілька пучечків, кожен з яких окремо обплітали соломинками чи обв'язували кольоровими нитками. Потім такі дольки-пучечки складали докупи й обкручували стрічками, формуючи пишний сніп. Знизу робили розгалуження типу ніжок, щоб дідух міг стояти. Пучки колосся зверху обрамлялися кольоровим стрічками, паперовими або засушеними польовими квітами.До хати його вносили напередодні Різдва. Після обходу обійстя урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. У народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником». Свою обрядову роль він виконував упродовж усіх Різдвяних свят. Він перебував в оселі до Нового року або до Водохреща.
Дідух — символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя українців, оберега роду.
Дідух — це дідівський дух, чи дух дідів, тобто всіх попередників роду. Цей давній обряд засвідчує те, з якою великою шаною й повагою ставилися пращури до свого родоводу.
Дідухом називають все те, що господар і його старший син приносять на Святвечір першими до хати — це житній, пшеничний або вівсяний сніп, якого господар ставить на покуть, околіт обмолоченої соломи та жмут сіна, яких старший син відповідно стелить на долівку та на стіл під обрус (якщо в сім‘ї немає дітей чоловічої статі, то все це робить лише господар).
Дідуха робили з першого зажинкового чи останнього обжинкового снопа. Напередодні свят зі стеблин обрядового снопа формували кілька пучечків, кожен з яких окремо обплітали соломинками чи обв'язували кольоровими нитками. Потім такі дольки-пучечки складали докупи й обкручували стрічками, формуючи пишний сніп. Знизу робили розгалуження типу ніжок, щоб дідух міг стояти. Пучки колосся зверху обрамлялися кольоровим стрічками, паперовими або засушеними польовими квітами.
До хати його вносили напередодні Різдва. Після обходу обійстя урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. У народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», «колядником». Свою обрядову роль він виконував упродовж усіх Різдвяних свят. Він перебував в оселі до Нового року або до Водохреща.
Бабине літо: що ми про це знаємо та прикмети про нього
15.09.16 , 25732 переглядів
Джерело Олена Грицаюк
Що ж ми знаємо про бабине літо?
Це останні спекотні дні осені і наступні такі будуть вже навесні. Причиною такого тепла восени є те, що на деревах в'яне і жовтіє листя виділяючи при цьому велику кількість тепла, яке підіймається вгору і підвищує температуру повітря.
Також в цей час на галявинах, лісах та парках літає павутиння, яке плетуть павучки, відчуваючи повернення тепла.
Наші бабусі поділяли цю пору на молоде і старе бабине літо. Вважалося, що молоде починалося 28 серпня і тривало до 11 вересня. Старе ж приходило в другій половині вересня, іноді – на початку жовтня.
І це ще не все! Є і третє бабине літо. Воно зазвичай несподівано поверталося на михайлівські дні, тобто друга половина листопада. І вже після цього починала панувати зима, перші морози та сніг, адже зазвичай Михайло приїздить білим конем.
Проте не у всіх країнах цей період називається "бабине літо".
Наприклад, у Німеччині - це «старушечьим літа», у Сербії — «Михайловим влітку», в Македонії та Болгарії — «Циганським літом», в Італії — «літом Святого Мартіна», у Португалії носить назву «Літо Св. Мартинью» або «Веранику» (Леточко), в Голландії — «післяліття», у Північній Америці називають «індіанським літом», у Франції називається «літо Святого Дені», в Іспанії бабине літо називають «Літо Св. Мігеля» (якщо воно настало в серпні — вересні) і «Літо Св. Мартіна» (якщо воно прийшло в жовтні — листопаді), а також «Літо Св. Жуана Батіста» або «Літо Св. Жуана».
Найдовше бабине літо тривало в Києві 1927 року, а також у 2010 році, коли, температура повітря у середині листопада сягала 18°С.
Існує ряд народних прикмет пов'язаних із бабиним літом. А саме:
- Якщо в дні молодого бабиного літа з'явиться веселка – буде затяжна й тепла осінь.
- Якщо молоде бабине літо дощове – чекай негоди на старе.
- Бабине літо сухе – осінь мокра, дощове – осінь суха.
- Багато павутини на бабине літо – до ясної осені та холодної, сніжної зими.
- Якщо перший день (14 вересня) бабиного літа ясний, то бабине літо буде теплим і сонячним.
Бабине літо, як і сама осінь - прекрасна пора! Це і тепло сонячних променів, тихі осінні вечори, неповторні пейзажі лісів та парків, що вкриваються золотим листям. Час роздумів та здійснення своїх мрій.
Тому, забувайте про смуток та насолоджуйтеся кожною миттю та днем бабиного літа та осені.
250 років тому народився письменник, який узяв
зневажену і принижену українську мову, та й підняв її до літературних висот.
Звісно, мова про Івана Котляревського, якого ми всі знаємо як батька
української літератури. Але не лише літератури - він вважається ще й батьком українського
театру - його "Наталка-Полтавка" була для театру тим самим, чим
"Енеїда" для літератури.
І цьогоріч ми
святкуємо ще один ювілей, адже 210 років тому з'явилося перше легальне видання
"Енеїди"! Її видавали двічі ще раніше, але нелегально, без згоди
автора.
А
Ви пам'ятаєте "Енеїду"? Добре пам'ятаєте? А перевірте: https://liveua.in.ua/testy-i-viktoryny/eneyida.html А
заодно перегляньте цікаві факти з життя письменника.
Значення калини
Калина - дерево українського роду. Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому й отримала калина таке ім'я від старослов'янського назви Сонця - Коло. А оскільки ягоди калини червоного кольору, то й стали вони символом крові та безсмертного рода.
Калина - дерево українського роду. Ягоди калини червоні, що символізує безсмертя роду. Дуб і калина - символи краси і сили, але сили незвичайної, краси надзвичайною. Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового древа, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме древо пов'язує світ мертвих зі світом живих. Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців: Ой у лузі червона калина похилилася. Чогось наша славна Україна зажурилася. А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну розвеселимо! Калина на рушнику - символ неперервності сімейного життя. Калина на сучасному одязі
Найбільш оспіваною породою в Україні є калина. Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — «Коло».
Іноді калину вважають символом України. Її значна поширеність на теренах України, пов'язаність із родинно-побутовими, календарними обрядами (весілля, похорони, осінній обряд «похід на калину» та ін.) зумовили перехід із світу номінативної одиниці у світ художнього образу. Найбільше цей давній фольклорний образ виступає словом-символом як домінанта в асоціативному зв'язку калина — дівчина (мати), калина — Україна, калина — кров. Домінує загальнопоширена спорідненість «калина — дівчина». Цю стійку асоціацію розглядали видатні фольклористи Микола Костомаров, О. Веселовський, Олександр Потебня. Також калина вважалась «весільним деревом» і була обов'язковою учасницею весільного обряду. Гілками калини прикрашали столи, весільні короваї, дівочі вінки й гостинці. Другий вид символічної спорідненості калина — Україна притаманний найбільше стрілецьким і повстанським пісням. Плоди калини стали символом мужності людей, що віддали своє життя боротьбі за Україну. Завдяки червоним ягодам, які нагадують краплі крові, калина в українців стала символом пролитої козацької крові. Ця архаїчна значущість слів калина — кров за традицією зберігається і у піснях воєнної тематики нового часу: У діброві при долині вітер повіває, Там над стрільчиком калина слізоньки ковтає. Ой червоні тії сльози з стрілецької рани, Впав бідненький при долині, більше вже не стане Подібно, «калина на могилі» має стійке символічне значення: тужлива пам'ять за померлим на чужині молодим козаком чи хлопцем, сином, братом: А на тій могилі червона калина,
За стрільцем ридає молода дівчина.
 |
«Як батьки ставлять до своїх батьків, так і діти ставитимуться до них»
«Молодь багата мудрістю батьків»
Як дерево тримається на корені, так і кожен рід тримається на найстарших його членах, бо саме вони мають великий досвід життя і допомагають молодим.
Про дужу, міцну родину, у якій підтримують один одного, родинне вогнище, гніздо, до якого завжди хочеться повертатись складено багато народних прислів’їв та приказок:
«У нашому роду нема переводу»
«Сім’я міцна – горе плаче!»
«На печі завжди червоне літо» – вдома завжди тепло й затишно.
«Рідні пенати» – застарілий вислів, що означає рідний дім, домашнє вогнище.
«До свого роду хоч через воду»
«Як мати рідненька, то й сорочка біленька»
«Не ясла до коней ходять, а коні до ясел»
«Всяка пташка своє гніздо знає»
«Своя хата – своя стріха; свій батечко – своя втіха!»
«Своя хата не ворог, коли прийдеш, то прийме»
«Наш рід добрий на плід»
«Любов до Батьківщини починається з родини» (Ф.Бекон)
«У родині буває всяке, трапляється і щастя» (Борис Трушкін)
Ще змалку нас учили наші батьки, а їх – наші бабусі і дідусі:
«Оцей пальчик – мій дідусь,
Оцей – моя бабуся,
Оцей пальчик – мій татусь,
Оцей – моя матуся,
А цей пальчик – оце я!
А це вся моя рідня!»
Уже тоді, на прикладі маленької ручки маляти, формували образ родини і її цілісності.
Толстой Л.М. писав: «Всі щасливі родини схожі одна на одну, кожна нещаслива сім’я нещасна по-своєму», «Щасливий той, хто щасливий у себе вдома».
Є у народній творчості вислови про родину, що відображають досить іронічні стосунки:
«Нема роду без вироду». Спільнокореневе «виродок» засвідчує, що траплялися випадки, коли представники роду були зовсім не схожі на решту його членів, зокрема йдеться про відмінність моральних настанов.
«Десята вода на киселі» – про дуже далеких або навіть сумнівних родичів.
«Такий родич, як чорт козі дядько»
«Не трать ходу до поганого роду»
«Як до такого роду, то краще з моста в воду»
«Рід великий та пообідать ніде». Досить часто так складаються родинні стосунки, що хоча й велика родина, та любові і дружби немає. Кожна окрема сім’я живе сама по собі і не родичається з ріднею.
«Як багато родичів, то сім раз пообідав, або ні разу не їв»
«Нещаслива родина, як лиха година»
«У дітей високі пороги, а у родичів бодай ще вищі були»
«Великий рід, та ніде голови прихилити»
«Тільки рідні, що лапті одні»
«Рідня до пів дня, а як сонце зайде – і сам чорт не знайде!» – інше трактування «коли приходить біда в хату – то й немає кому допомагати».
«При добрій годині – брати й побратими, а при лихій годині – нема й родини»
«У недружній родині добра не буває»
«Своїх багато, а як прийшлось топитися, то ні за кого й вхопитися»
«Рідня тільки до чорного дня»
«Рід великий, а родича нема»
Дуже багато у народному 
фольклорі є висловів про схожість батьків і дітей, подібність дітей до батьків вчинками, характером, здібностями. Адже саме сім’я є осередком любові й тепла для дитини, дає їй уявлення про доброту, моральність, культуру поведінки. Тому в народі кажуть:
фольклорі є висловів про схожість батьків і дітей, подібність дітей до батьків вчинками, характером, здібностями. Адже саме сім’я є осередком любові й тепла для дитини, дає їй уявлення про доброту, моральність, культуру поведінки. Тому в народі кажуть:
«Який дуб, такий клин, який батько, такий син»
«Яке дерево, такі його квіти; які батьки, такі й діти»
«Батько – рибалка, то й діти у воду дивляться»
«Який кущ, така й хворостина, який батько, така й дитина»
«Які мамка й татко, таке й дитятко»
«З кривого дерева – крива й тінь»
«Яке волокно, таке й полотно»
«Яка гребля, такий млин; який батько, такий син»
«Яке зіллячко, таке й сім’ячко»
«Від лося – лосята, а від свині – поросята»
«Батьки працьовиті – і діти не ледачі»
«Який рід – такий і плід»
«Дітям більше потрібний приклад для наслідування, ніж критика» (Ж.Жубер)
Про відносини батьків і дітей, що не шанують своє коріння, досить часто ми зустрічаємо у народних приказках та прислів’ях:
«Добрі діти – батькам вінець, а злі діти – кінець»
«Від малих дітей голова болить, а від великих – серце»
«Добрі діти доброго слова послухають, а лихі – й дрючка не бояться»
«Добрі діти на ноги поставлять, а лихі і з ніг звалять»
«Охотніше один батько вигодує десятеро дітей, ніж десятеро дітей одного батька»
«Шануй батька й неньку – буде тобі скрізь гладенько»
Літні люди бояться самотності, тому з їх уст звучать наступні слова, що говорять про дітей, які, мов птахи, відлетять із батьківського дому, та позабудуть своїх батька й неньку:
«Діти, діти, добре з вами літом, а зимувати – горювати!»
«Дочка – як ластівка: пощебече, пощебече й полетить»
Сім’я – маленька держава, яка має свої закони, права і обов’язки, традиції , що передаються від роду до роду, цінності. «Сім’я – не осередок держави. Сім’я – це держава і є» (Сергій Довлатов). Про добрі стосунки у родині в народі говорять:
«Добре там живеться, де гуртом сіється і жнеться»
«Нащо й клад, коли в сім’ї лад»
«У дружній родині і в холод тепло»
«У своїй родині всяк сам великий»
«В сім’ї і каша густіша»
«Де мир та лад, там і Божа благодать»
«За загальним столом їжа смачніша»
«Сім’я міцна ладом»
«Є рід – буде й обід»
«Як не стане – то батько достане, як не буде – то мати добуде»
«Син в сім’ї – опора, а дочка – окраса»
«Сім’я – це те первинне середовище, де людина повинна вчитися творити добро» (В.Сухомлинський)
«Сім’я – ось що найважливіше, ось що змушує битися моє серце» (Філіпп Грегорі «Ще одна із роду Болейн»)
Якого б віку і статусу не була людина, де б вона не жила і яких поглядів би не дотримувалася, вона потребує родини. Спочатку тієї, де народжується і росте, потім – тієї, яку створює сама і де ростить своїх дітей. Довіра, турбота, підтримка – ось з чим асоціюється це слово. У чому ж таємниця «малого осередку суспільства»? В деякій мірі це можна зрозуміти, дослідивши висловлювання про родину, що звучали в різні часи у різних народів. Наймудріші висловлювання про родину відрізняються особливою глибиною. Чого варте, наприклад, дотепне зауваження давньогрецького математика і філософа Піфагора, в якому він радить батькам і матерям «берегти сльози своїх дітей, щоб вони могли проливати їх на батьківській могилі». Адже, дійсно, чим сердечніше, справедливіше і ніжніше ми ставимося до дітей, тим більш щирою буде їх печаль, коли ми підемо. Дуже точно сказав про сім’ю політик Бред Генрі: «У неї є сила надихати нас на подвиги і втішати, коли ми раптом оступаємося». Для французького льотчика й письменника Антуана Сент-Екзюпері чудо полягало в тому, що «рідний будинок здатний незримо створювати в серці «пласти ніжності», де як води джерела, народжуються мрії».
Сім’я, родина, рід – є основною опорою, «стовпами» для становлення нас, як особистості. Ми маємо це цінувати і пам’ятати, дякувати нашим пращурам за цінні поради і настанови щодо створення родинного вогнища і підтримання його, які вони увіковічнили у народних приказках, прислів’ях, висловах.
«…А що дитині треба?
Дім красивий, білий.І, як світлий образ,
Мамин погляд добрий,
джерело
Й батька дорогого
Чути добре слово.
А ще гарно б мати
І сестру, і брата…»
Людмила Коваль ©
Джерело
